ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК Верховного Суду України


ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК Верховного Суду України у справі про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 18 березня 2015 року ухвалив постанову у справі № 6-39цс15, предметом якої був спір про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку. Суд зробив правовий висновок про те, що за змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР).

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,
суддів: Григор'євої Л.І.,Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.-,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 в особі їхнього законного представника ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, орган опіки та піклування Шевченківської районної державної адміністрації Запорізької міської ради, Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку за заявою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року,

в с т а н о в и л а: :

У жовтні 2013 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ ««Державний ощадний банк України») звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 27 березня 2008 року між ним і ОСОБА_7 укладений кредитний договір, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит у сумі 1 696 800 грн. Цього самого дня між банком і ОСОБА_1 з метою забезпечення виконання кредитних зобов’язань укладено іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку передано житловий будинок АДРЕСА_1. Свої зобов’язання за кредитним договором ОСОБА_7 не виконав, сума його боргу складає 3 217 962 грн 53 коп. Посилаючись на невиконання ОСОБА_7 зобов’язань, позивач просив суд з метою погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 3 217 962 грн 53 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки за договором від 27 березня 2008 року, а саме житловий будинок АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_1 на праві власності, шляхом його реалізації на прилюдних торгах за початковою ціною, визначеною суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом, і виселити всіх мешканців зі зняттям їх із реєстраційного обліку.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 2 липня 2014 року, позов ПАТ «Державний ощадний банк України» задоволено частково. У рахунок погашення суми боргу ОСОБА_7 за кредитним договором від 27 березня 2008 року в розмірі 3 217 962 грн. 53 коп., а саме: заборгованості за кредитом – 1 624 711 грн 44 коп., заборгованості за відсотками 1 204 299 грн 13 коп., пені за прострочення відсотків – 191 884 грн 18 коп., пені за прострочення кредиту – 73 057 грн 07 коп., заборгованості 3% річних від простроченої суми відсотків за кредитом – 64 281 грн 85 коп., заборгованості 3% річних від простроченої суми кредиту – 24 755 грн 95 коп., суми індексації простроченого боргу з урахуванням індексу інфляції – 34 972 грн 91 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 27 березня 2008 року, який укладений між ПАТ «Державний ощадний банк України» і ОСОБА_1, шляхом продажу житлового будинку АДРЕСА_1, загальною площею 426, 5 кв. м, житловою площею 237, 1 кв. м, який належить ОСОБА_1 на праві приватної власності, за ціною, не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна, згідно з оцінкою, проведеною суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом. У задоволенні позову про виселення мешканців і зняття їх із реєстрації відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року касаційну скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 травня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 2 липня 2014 року залишено без змін. У заяві про перегляд ПАТ «Державний ощадний банк України» порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про виселення мешканців із підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції норми матеріального права, а саме частини другої статті 109 ЖК Української РСР, що потягло ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви заявник додав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2014 року, від 23 квітня 2014 року та від 30 квітня 2014 року, в яких, на його думку, по-іншому застосована зазначена норма права. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Згідно зі статтею 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 27 березня 2008 року ПАТ «Державний ощадний банк України» і ОСОБА_7 уклали кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 1 696 800 грн зі сплатою 17% річних із кінцевим терміном повернення не пізніше 27 березня 2018 року. 27 березня 2008 року для забезпечення кредитних зобов’язань ОСОБА_7, ПАТ «Державний ощадний банк України» уклало з ОСОБА_1 договір іпотеки, відповідно до якого в іпотеку переданий житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 426, 5 кв. м, житловою площею 237, 1 кв. м, який належить ОСОБА_1 на праві приватної власності на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 17 грудня 2004 року та зареєстрований 6 березня 2008 року. Житловий будинок, що є предметом іпотеки, придбаний ОСОБА_1 не за рахунок коштів, які отримані ОСОБА_7 за кредитним договором, а одержаний за договором дарування. Судом установлено, що на час вирішення спору в будинку, крім власника ОСОБА_1, проживають і зареєстровані його дружина – ОСОБА_5, племінниця, ОСОБА_6, та неповнолітні діти: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3. Крім того, судом зазначено, що відповідачами не доведено факту проживання на час укладення договорів іпотеки неповнолітніх дітей, які разом зі своєю матір’ю, ОСОБА_5, не були зареєстровані в цьому будинку. Натомість під час укладення договору іпотеки ОСОБА_1 надав довідку від 16 березня 2008 року про те, що в спірному будинку проживає він та його племінниця, ОСОБА_6, і власною заявою підтвердив банку, що предмет іпотеки є його особистою власністю, якою він має право розпоряджатися без будь-яких обмежень, а у складі його сім’ї відсутні особи, які перебувають на його утриманні (а.с. 32, 19, 27-29). У зв’язку з невиконанням ОСОБА_7 зобов’язань за кредитним договором утворилась заборгованість у розмірі 3 127 962 грн 53 коп.

Згідно з пунктом 6.1. договору іпотеки іпотекодержатель набуває права звернути стягнення на предмет іпотеки у разі, якщо після настання строку платежу зобов’язання позичальника за кредитним договором не буде виконане. Судом установлено, що позичальник порушив умови кредитного договору, зокрема, не здійснював погашення кредиту та процентів за його користування в установлені кредитним договором строки. У зв’язку з виникненням простроченої заборгованості банк повідомив позичальника та іпотекодавця про наявну заборгованість шляхом направлення листів - вимог про усунення порушень. Прострочену заборгованість позичальник у добровільному порядку не сплатив, що стало підставою для звернення банку 14 червня 2012 року до відповідачів із письмовими вимогами про звільнення житлового будинку, що є предметом іпотеки, які були отримані ОСОБА_1, ОСОБА_5 – 26 червня 2012 року; ОСОБА_6 – 29 червня 2012 року. Однак позичальник та іпотекодавець не вжили заходів для погашення заборгованості й звільнення житлового будинку. Установивши зазначені обставини та ухвалюючи рішення про відмову в позові про виселення відповідачів – мешканців будинку, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, застосував норму частини другої статті 109 ЖК України й виходив із відсутності правових підстав для їх виселення без надання іншого житлового приміщення. Разом із тим у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2014 року, від 23 квітня 2014 року та від 30 квітня 2014 року вбачається інше застосування судом касаційної інстанції тієї самої норми матеріального права в подібних правовідносинах, оскільки в одному випадку (судове рішення, яке є предметом перегляду) суд вважав, що без надання іншого житлового приміщення не можна виселяти мешканців із будинку у разі звернення стягнення на предмет іпотеки - будинок, який був придбаний не за рахунок отриманого кредиту, повернення якого забезпечено іпотекою, а в інших випадках (рішення, на які заявник посилається як на підставу неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права) суд касаційної інстанції виходив із того, що у разі придбання будинку не за рахунок кредитних коштів при виселенні мешканців із будинку, який є предметом іпотеки, немає підстав для надання їм іншого постійного жилого приміщення за рахунок банку, як це передбачено частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, оскільки такі правовідносини регулюються Законом України від 5 червня 2003 року № 898 –IV «Про іпотеку» (далі – Закон України «Про іпотеку»). Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 109 ЖК Української РСР у поєднанні з нормами Закону України «Про іпотеку» при вирішенні спорів про виселення мешканців із будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, – це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом. Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку».

Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку».

Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя статті 109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Відтак, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Головуючий: А.Г. Ярема
Судді: Л.І. Григор'єва
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
Ю.Л. Сенін
В.М. Сімоненко

Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку передано житловий будинок, який був придбаний не за рахунок отриманих кредитних коштів, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла.

Таким чином, у справі, яка переглядається, судами правильно застосована частина друга статті 109 ЖК Української РСР у поєднанні з нормами статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку».

Оскільки у справі, яка переглядається, рішення касаційної інстанції є законним, а обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, то відповідно до статті 3605 ЦПК України в задоволенні заяви необхідно відмовити.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
(у справі № 6-39 цс15)

За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР).


Суддя
Верховного Суду України Л.І. Григор’єв

Із повним текстом новини та постанови Верховного Суду України у цій справі можна буде ознайомитися на офіційному веб-сайті Суду (http://www.scourt.gov.ua) у підрозділі "Постанови у справах цивільної юрисдикції" розділу "Рішення Верховного Суду України".